Український історичний журнал. -2020. -№4 МЕТОДОЛОГІЯ. ІСТОРІОГРАФІЯ. ДЖЕРЕЛОЗНАВСТВО Період із кінця ХІХ до третього десятиріччя ХХІ ст. -знаковий і рубіжний у становленні та розвитку української історіографії, який сповнений не тільки важливими науковими працями з української та зарубіжної історії, оновленням методологічного та концептуального інструментарію, але зміною щонайменше шести поколінь істориків. Цей шлях від пізнього романтизму й позитивізму до модерну та постмодерну мав

more »

... й характер, він пов'язаний, з одного боку, із низкою складних політичних метаморфоз, насадженням марксистської парадигми й догматичним ставленням до формаційного трактування історичного процесу, Анотація. Мета розвідки полягає в тому, щоб на основі загальної теорії поколінь з'ясувати особливості зміни поколінь істориків в українській історіографії кінця ХІХ -початку ХХІ ст., простежити її вплив на оновлення методологічних і концептуальних засад, проблематики історичної науки, збагачення дослідницького досвіду. Методика дослідження включає послідовне дотримання принципів історизму, наступності, антропологізму, цивілізаційного, енергетичного, соціокультурного, ґенераційного та системного підходів, застосування методів історіографічного аналізу та синтезу, компаративістики, моделювання, конкретно-історичного, історико-хронологічного, історико-генетичного пізнання та власних спостережень. Наукова новизна зумовлюється тим, що вперше на основі авторських напрацювань, а також попередників системно розглянуто процес й особливості зміни поколінь українських істориків у контексті загальних тенденцій реалізації принципу наступності з урахуванням конкретно-історичних умов історії України новітньої доби. Висновки. У результаті дослідження процесу зміни поколінь істориків з'ясовано його вплив на розвиток україн ської історіографії з кінця ХІХ до перших десятиріч ХХІ ст., висвітлено його теоретико-методологічні, історіософські та історичні засади, термінологічний апарат, принципи наступності та спадкоємності, а також кризові явища розривів і конфліктності. У рамках означеного періоду умовно виокремлено шість поколінь українських істориків, обґрунтовано критерії їх хронологічних меж, названо найбільш характерні ознаки кожного з них. Відстежено традиції й новаторство методологічного інструментарію, їх спільні та відмінні риси. Звернуто увагу на переломні віхи у зміні поколінь, їх вплив на світогляд і цінності українських істориків, діяльність наукових інституцій, осередків і шкіл в Україні та за рубежем, на проблематику досліджень, оновлення парадигми, концептуальних, методологічних підходів в історичній науці, зміст історичної освіти. Ключові слова: покоління, українська історіографія, методологія, історики, зміна поколінь, наукові школи, наступність, спадкоємність. Зміна поколінь істориків як методологічний та світоглядний діалог в українській історіографії (кінець ХІХ -перше двадцятиріччя ХХІ ст.) Ярослав Калакура доктор історичних наук, професор, професор кафедри архівознавства та спеціальних галузей історичної науки, Київський національний університет ім. Т.Шевченка (Київ, Україна), kalajar@ukr.net ORCID: https://orcid.org/0000-0001-9007-4991 138 Ярослав Калакура із масовими репресіями та переслідуваннями істориків, а з іншого -з відродженням національних традицій історичної науки, її трансформацією, подоланням розколу на західноукраїнську, наддніпрянську, діаспорну й поверненням цілісності та соборності в умовах державної незалежності України. В епіцентрі усіх цих перемін були люди -конкретні історики різних поколінь зі своїм світоглядом, цінностями, методологією наукового пізнання, особистими вподобаннями. Дослідження тривалого і суперечливого процесу зміни поколінь українських істориків упродовж понад століття видається актуальним і важливим завданням історіографічної науки. Його актуальність зумовлюється кількома чинниками. По-перше, без з'ясування механізму генетичної та інтелектуальної зміни поколінь істориків та їх еліт неможливо відстежити процес розвитку історичної науки, виявити тенденції нарощування знань, успадкування і примноження її методологічного інструментарію. Тут криється ще недостатньо осмислений великий та багаторічний досвід реалізації принципу безперервності й наступності історієписання на різних етапах історії, що має важливе значення і для сьогодення. По-друге. Новітня українська історична наука відгукнулася на виклики, зумовлені цивілізаційним, антропологічним, соціокультурним, інформаційним та іншими поворотами, що супроводжується оновленням методології історичного пізнання під кутом зору пріоритету ролі людини у продукуванні нових знань та їх ретрансляції. Це, своєю чергою, диктує необхідність чіткіше з'ясувати не лише надбання, цінності кожного покоління істориків, але й роль їх провідних особистостей у транзиті знань і кращих традицій історієписання. По-третє, в умовах російської аґресії проти України загострилася «війна» історій та істориків навколо ключових проблем української минувшини й сьогодення, продовжуються спроби Російської Федерації привласнення нашої історії та її інтерпретації з великодержавних позицій «спільної історії», «одного народу» 1 . Звідси випливає потреба звернутися до досвіду наших попередників, особливо діаспорних колеґ, щодо спростування різного роду фальсифікацій, інсинуацій і спотворень української історії, нав'язування міфів, консервування стереотипів. З урахуванням актуальності означеної проблеми видається важливою і багато у чому новою мета пропонованої статті: з'ясувати основи загальної теорії поколінь і на її основі та наявних історіографічних, конкретно-історичних джерел дослідити особливості зміни поколінь в українській історіографії в період із кінця ХІХ до третього десятиріччя ХХІ ст., простежити її вплив на оновлення персонального складу істориків, методологічних і концептуальних засад історичної науки, її проблематики, змісту та збагачення дослідницького досвіду. Перед тим, як перейти безпосередньо до реалізації поставленої мети, уважаємо доцільним зробити декілька попередніх застережень. Перше стосується загальної теорії поколінь та понятійного апарату. Хоч її новітню концепцію стосовно середнього класу опрацювали американські автори Н.Гоув і В.Штраус на рубежі 1980-1990х рр. 2 , але вона має давнє коріння. Ще представники класичної античної філософії Аристотель, Платон, Сократ та інші, розвиваючи теорію систем, звернули увагу на роль універсальних зв'язків історичного процесу, виразником яких є зміна поколінь. До фундаторів теорії поколінь у контексті соціальної філософії відносять Ж.Дромеля, О.Конта, Д.Мілля, які обґрунтували нові підходи до локалізації структурних сеґментів поколінь у часовому і просторовому вимірах. Вагомим залишається внесок у теорію поколінь представників романтичної течії гуманітаристики, зокрема В.Дільтея та О.Лоренца, які доводили внутрішню єдність поколінь, указували на їх духовну 1 Російська агресія проти України: правда і вигадки, причини і наслідки. -К., 2018. -435 c.